На крилах Метелика....

Усе зводиться до найпростішого: я тебе люблю...

Якось так мені...так на душі...чи на серці...чи по всій мені... так фуууу!!!!!
шо сталося? наче весна настала, сонечко вже є, можу носити кеди... ну чого ше треба?
а треба... таки треба любові... а де ж її взяти?  шо я винна, шо нікого не підпускаю до себе? є дві людини, які б могли цвісти в моїм серці... один з них закоханий в іншу...а другий за сотні кілометрів, і навряд взагалі побачимось... сумно так... не маю потрібних слів, та й не треба... прагну відчуттів... хочу, шоб мене любили...

Стрімголов летить у вись.... І спиняється аж коли хмари починають лоскотати повіки... Сторожко озирається додолу... Чи не помчався хто вслід? Нікого.... Нарешті воля! Свобода!
Я не знаю чому так прагну до неба... Бо там Рай? Не знаю... Може і тому. Але наспрвді там настільки гарно, там багато простору і тепла.... Там воля!

Ти снишся мені.. Ти часто снишся мені! Якісь такі чудернацькі ті сновидіння... То я бачу твої графіті-признання-в-коханні-мені, заляпані фарбою, то ти ведеш мене у свою кваритру, просиш залишитись із тобою, говориш про любов... Ти снишся мені... Але ж чому? Я прогнала тебе із свого життя! Та й ти сказав, шо маєш іншу, шо в тебе до неї великі почування, шо збираєтесь жити разом... А тут... Вриваєшся до мене в снах... Хтось скаже, шо я божевільна? Чи може то просто підсвідомість? Чи я просто забагато думаю про тебе? Ні, ні, і ні!!! Може й божевільна....але тут підсвідомість і думки не мають ніякого значення... Не в цьому випадку.. Не в цих людей(?)... Не з їхніми серцями.... Скажи, шо тобі потрібно тепер? Я знаю, шо ти ше не забув мене... Але ж в тебе тепер є вона!!! То йди від мене! Чуєш? Йди!!! І не повертайся! Хоч трохи! Дай мені вільно жити! Я й кохати хочу... Тільки не тебе... тільки не тебе...

Був глибокий весняний вечір... Їй не спалося, тому вікно кімнати горіло яскравим світлом. Сиділа перед монітором комп'ютера і відправляла листи у віртуальність. Була якась замріяна...певно про вчорашній день. Він був таким прекрасним! Закоханість до божевілля... Милий дарував їй стільки щастя! Але сьогодні вони певно таки не побачаться.... Ну нічого, чекатиме зустрічі в снах!
Раптом задзвонив мобільний... Смс'ка прийшла. О, тільки подумала...а він уже й написав!!! Серце забилось частіше, дихання стало таким уривчастим і нерівним.... Зміст повідомлення був щось на кшталт: "Моя нічна Пташечко, бачу, шо не спиш, може вийдеш на коридорчик?"
Навіть не поправивши зачіску, не глянувши до дзеркала, побігла до дверей.... На сходах стояв він.... З величезним букетом бузку і неперевершеною посмішкою...
Щойно вона вийшла, зразу ж потонула в його ніжних обімах. Дурманив запах квітів... Вона стояла, притулившись до дверей... А він цілував.... О, він так цілував! Просто божествено... ніжно, захопливо, нестримно, просто красиво! І наплювати було на сусідів, які поверталися пізно додому, на їхні здивовані погляди... Хотілося полетіти кудись у вись.... То були такі почуття... Я не можу описати ні емоцій, навіть видимих дій, які відбувалися.... То було занадто пристрасно....

На мої руки і ноги одягли невидимі, але тяжкі кайдани... Я прикута. Прикута до одного зовсім невеликого, але такого рідного місця...чи як правильно назвати ту територію, на якій постійно перебуваю?
Ше кілька тижнів тому моя домівка (бо саме вона тепер стала для мене нестерпною тюрмою) була прихистком і надією, єдиним місцем на всій землі, де мені ставало затишно і добре.... Де я почувалася тією, ким є....
А зараз... Тепер навіть у своїй маленькій затишній кімнатці я відчуваю себе чужою, зайвою, я відчуваю, шо є там, де не повинна бути. Я можу проміняти свою домівку навіть на чужину... Хоч то так страшно мені!
Колись я пишалась своїм домом! До мене приходили друзі, і просто дивувались тій затишній атмосфері, тому приємному домашньому запаху, чистим повітрям, невитертій пилюці, творчому хаосу саме моєї кімнати....і чудовим настроєм, який появлявся, щойно переступиш через поріг... А тепер що? Тепер навіть я не можу перебувати у тому задушливому жахливому кутику планети... Багато людей, хвороба, ліки, постійна непровітреність кімнат (бо холодно!), чужі правила, обов"язки, гидота одна... Я не хочу такого життя! Я сумую за минулим... І тут ще один доказ того, що не все, шо робиться - на краще... Я ж була щасливою! І все трісло в один момент, наче мильна бульбашка...
Усі речі, які колись наповнювали моє життя змістом, наче й залишились...і зовсім не змінилися зовні...але вони стали іншими зсередини...чужі, далекі, не мої....
Шо я такого зробила, шо в мене забирають усе найдорожче?! І шо ж буде наступним.....?

Це була пізня осінь чи рання зима. Не пам'ятаю... Він мав прийти в гості. Вперше, до речі... Він сам шукав мою вулицю, мій будинок, мою квартиру... Як ми потім проводили час, не пригадую...
Ввечері він проводжав мене на поїзд. Падав лапатий сніг... Він обіймав мене, а я почувалась крихітною дівчинкою, зовсім дитиною. Мені була така приємна його ласка... Ми прийшли на вокзал... А сніг все сипав... Світло тьмяне-тьмяне таке, від вокзальних ліхтарів, додавало тому вечору і йому якоїсь загадковості і романтики... Він тримав мої долоні у своїх... Дивився мені в очі... Так не хотілося їхати!! Прибув потяг, я сіла, а він стояв на вулиці під моїм вікном... Ми приклали долоні до скла... Вони наче торкалися... Поїзд рушив... Моя рука залишилась на місці, а його сковзнула по склі... Він... Його чомусь сумні очі... Ліхтарі... Вокзал... І сніг...



Ти знаєш, за вікном зима! Ти віриш, а мені не холодно! І в цьому лиш твоя вина, що мені тепло, затишно і хороше! Ти знаєш, за вікном все біле! Ти віриш, що у серці ти! Тепло твоє мене зігріло, а в пам'яті очей твоїх сліди...



Дивлюсь у ніч, де пухнастий сніжок кружляє у ніжному танці і лагідно торкається вже холодної землі. Самотній місяць усміхається мені і нагадує про тебе. Згадую те тьмяне світло вокзальних ліхтарів, те вікнопотяга, яке розділяло нас. І тільки змерзлі від холоду руки прагнули злитися гарячим дотиком і подарувати одна одній так потрібне тепло! І ніжна усмішка. Твоя усмішка. Зігріває моє серце. Топить холодний сніг. Так тепло. Засинаю.

Він працював тоді в позаміському кафе. І от одного вечора чи то ще дня зателефонував мені... Сказав, шо йому дуже зле. Він попросив, щоби я приїхала до нього. Я сумнівалася... Був кінець дня, багато невиконаних справ, невідомий напрямок... Але я відчувала, шо дуже йому потрібна... І поїхала.
Скільки щастя було в його очах!!!! Він посміхався не тільки вустами, не тільки очима, а всім своїм єством! І мені було так радісно бачити його таким....
У нього шалено билося серце... Він приклав мою долоню собі до грудей...
Я принесла добрячу крихту щастя у його життя... Але певно не менше він віддав того блаженства і мені... Четверо щасливих очей....

Він тоді подарував мені своє фото. Тоді він кликав мене з собою в подорож.  Тоді він приїхав у моє рідне містечко. О! Це був неперевершений день! Я побачила його зовсім іншого, я побачила людину, яка хоче вселитися в моїм серці, і я впустила...  Він тримав мене за руку, обіймав, дивився в очі, посміхався для мене... Він жив для мене... А я не могла переступити через свої почуття до іншого. Так і сказала йому одного вечора, коли провів мене додому, сказав,  шо любить, шо боїться мене втратити.... Навіть поцілувати мене хотів... А я відрубала, таки поставила пелену між нами... Сказала, шо моє серце не належить мені, то й не можу йому його подарувати... О! Як йому тоді було боляче!
Але я не могла втратити його... І він, мабуть, теж... Ми продовжували спілкування. З обіймами. Дотиками. І незрозумілими для інших і для себе самих почуттями...

Ти ввірвався до мого серця досить таки давно.... Зовсім несподівано... Ти так довго чекав взаємності... І вперто дочекався... В тебе були інші жінки, ти кохався з ними...але любив тільки мене... Чому я впевнена? Не знаю... Ти сказав мені, шо я ніколи не була "однією з...", ти запевняв, шо нікого не кохав так, як мене. І я вірю! Бо мені хочеться вірити... Але зараз тебе нема... Нема біля мене... Я нічого про тебе не знаю... Лише те, шо живеш десь собі... А як, з ким, для кого....не знаю...
Знаєш, я сумую за тобою. Мені не вистачає тебе, твого тепла, твоїх цілунків...  Я певно надто пізно зрозуміла як сильно тебе люблю... Повернути мабуть не вдастся уже нічого.... Жаль... Нам було так добре разом! Хоча та наша мить, та казка тривала зовсім мало... Але певно то найтепліші спогади....найкращий час....найдосконаліші стосунки....
Я не можу звернутися до тебе.... Я не знаю де ти... А набрати твій номер не можу, не підіймається рука написати повідомлення...і навіть листи не дописую...або просто не відсилаю...
Але я так скучила!!!! Прийди до мене.... Я чекатиму.... Просто чекатиму....

Мені так затишно, шо аж хочеться загорнутися в дощ.... Хочеться, аби він по краплинці падав із неба, і торкався моєї шкіри, аби так повільно-повільно окутував мене усю... Мені так самотньо, шо мрію про весну... Хочу чути щебіт птахів і спостерігати за народженням краси... Я прагну ночі, де б світили тільки зірки...і заховане за хмари сонце, тьмяне-тьмяне таке, шоб просто давало тепло... Мені потрібен вітер, шоб закружляв мене у танці.... Ступати легкою ходою по хмарах...і торкатися зірок... Вдихати запашні трави...і загортатися в листя...
Я мрійниця! Так, я мрійниця... І я цим пишаюсь... Адже можна вимріяти те, чого так прагнеш... Чи не так?
О! Мені б перетворитися на Метелика... А вони вміють кохати? Звісно) шо ж за таке кумедне запитання? Вони вміють кохати, ще й як! Не усі люди на таке здатні... Любов - то щастя....

Це писати не планувалося, але, мабуть, варто почати саме із цих слів.... Я прийшла сюди, аби виговоритись... Аби виплеснути те, шо позбиралося в моїм серці... І то зовсім не для того, аби хтось залишав мені коментарі... Просто я не можу і не хочу розповідати комусь, а саме тут я спробую залишити все, шо обтяжує моє життя...